Скеля Курник у Бакоті: назва, легенди, звідки видно

Огляд

Безкоштовно

Гораївка Показати на мапі

Курник, висока вапнякова скеля на березі Дністра, розташована у межах Бакотської затоки. Адміністративно це територія села Гораївка Кам'янець-Подільського району Хмельницької області. Від Бакотського скельного монастиря до неї близько 69 метрів, тобто скеля лежить прямо в полі зору монастирського схилу. Координати: 48.58614, 26.99792.

Паралельна народна назва скелі — «Кам'яна голова». Її пояснюють тим, що силует нагадує людську голову. Схожість тут суб'єктивна, і один із авторів, що писав про Бакоту, відверто визнав: його вона не переконує. Частина текстів говорить не про окрему скелю, а про «урочище Курник».

Звідки походить назва

Немає однозначного трактування назви скелі. Багато джерел пов'язують назву скелі із птахами, які на ній гніздилися. Згадують передусім пугачів. Їхнє нічне «пу-гу» відбивалося від вапнякових стін каньйону і розходилося над водою. Підтвердження цій версії немає, тож вона залишається припущенням, а не доведеною етимологією.

Місцеві мешканці пов'язують скелю з поемою Пушкіна «Руслан і Людмила» та велетенською головою, яку зустрічає герой. За цією версією поет нібито бачив подністровські скелі й переніс цей образ у текст. Та, скоріш за все, це всього лише гарна легенда. У самому тексті поеми підтвердження їй немає, і на це прямо вказують інші історичні факти, тож відносьтесь до неї як до частини місцевого фольклору, не більше.

Міфи та правда про язичницьке минуле скелі

Місцеві екскурсоводи в Бакоті переказують відвідувачам ще одну версію. За нею Курник міг бути місцем поклоніння в дохристиянські часи, коли ці землі були язичницькими. У тій самій розповіді звучить і читання форми скелі як фалічної, тобто пов'язаної з символікою родючості.

Ця версія існує лише в усній формі. Жодне опубліковане джерело не пов'язує Курник із язичницьким культом. У наукову літературу назва потрапляє фактично один раз, і то як орієнтир на місцевості: одне з джерел згадує, що в липні 1889 року селяни натрапили на вирубані в скелі ніші «між урочищами "Курник" і "Монастирище"».

Історичні чи археологічні підтвердження цьому гарному міфу відсутні. Зовнішні описи говорять про людську голову, гриб або вежу. Тож розповідь гідів варто сприймати так, як вона є: усний переказ, який побутує на місці й не має документального чи археологічного підтвердження.

Натомість язичницьке минуле самої Бакоти доволі добре задокументоване. Так, археолог Іван Винокур (Кам'янець-Подільський педінститут та Інститут археології) вів тут розкопки в 1963–64 роках і потім у 1980–91 роках. Він відкопав та описав два святилища черняхівської культури, яку датують приблизно II–V ст. н.е. Вже інший науковець, Денис Козак, уточнив вік пам'яток, віднісши їх до III–IV ст.

Перше святилище знаходилося в урочищі «На Клину», близько 2 км на південний схід від Бакоти, на багатошаровому поселенні площею близько 7 га. У центрі святилища лежали великі спеціально принесені камені зі слідами обробки та вогню. Серед них Винокур виділив уламок тесаного каменю, який ідентифікував як нижню частину ідола. Довкола були присутні також жертовні ями, в одній з них знайшли два людські черепи. Кам'яна ж основа споруди мала близько 1,9 м в основі. Поряд стояла окрема жертовна споруда № 60 з кам'яним вимощенням і слідами вогнища. Друге святилище відкрили в 1964 році в урочищі «Пушкарівка» на північно-західній околиці: там знайшли антропоморфного кам'яного ідола заввишки 1,7 м, розламаного на дві частини, з округлою верхівкою, витесаною у формі людської голови.

Та варто пам’ятати, що обидва святилища розташовані не на Білій горі й не біля Курника, а приблизно за 2 км. І вони, як мінімум, на 700 років давніші за монастир: святилище припиняє існувати близько V ст., монастир з'являється у XII ст. Загальна стратиграфія Бакоти бере початок від чорноліської культури (IX–VIII ст. до н.е.), проходить через скіфський час, черняхівський горизонт, ранньослов'янську та давньоруську епохи (XII–XIII ст.), тож не дивно, що ця унікальна місцина зберегла так багато історичних скарбів, міфів та легенд.

Не витримує перевірки й поширене твердження, ніби монастир виник «на місці язичницького капища». У поважній літературі про це немає жодної згадки — ані в Антоновича й Мельника (1884), ані в палеографічному датуванні написів Тихомировим, ані в праці Винокура й Горішнього «Бакота — столиця Пониззя» (1994). А Енциклопедія історії України у статті про Бакоту взагалі не згадує про святилища.

Що видно на схилах

На схилах Курника читаються горизонтальні шари породи. Це відклади давнього морського дна кембрійського та силурійського періодів, приблизно 550–440 мільйонів років тому. Такі самі шари тягнуться по всьому Дністровському каньйону.

Окремого природоохоронного статусу за скелею не закріплено. Вона лежить у межах національного природного парку «Подільські Товтри», створеного в червні 1996 року, а Бакотська затока входить до переліку Рамсарських водно-болотних угідь. Джерела розходяться і в іншому: одні описують Курник як самостійний останець, інші як частину скельного обриву Білої гори.

Звідки дивитися: майданчик і вода

Свято-Михайлівський скельний монастир вирубаний у вапняку Білої гори над затокою. Печерну обитель відносять до XIII століття; після довгого занепаду печери віднайшли наприкінці XIX століття. Сьогодні це головна ціль більшості поїздок у Бакоту.

Докладна історія монастиря є в окремому описі, тож тут важливе лише сусідство. Курник і монастир оглядають за один підйом, вони стоять поряд на тому самому березі.

Над печерами облаштований оглядовий майданчик. З нього відкриваються затока, протилежний берег і скельні стіни каньйону, серед яких стоїть Курник. Це основна суходільна точка, з якої скелю видно повністю. Сама Бакота, затоплена 1981 року при заповненні Дністровського водосховища, лежить під цією водою; звідси й назва Українська Атлантида.

Найкращий ракурс усе ж відкривається з води. Скеля повернута до затоки, і знизу її форма читається виразніше, ніж згори. На Бакотській затоці працюють прогулянки на катері та оренда сапбордів, їх пропонують кілька садиб і баз відпочинку поблизу. Наявність і графік залежать від сезону, погоди та рівня води, тому про це домовляються заздалегідь.

Як дістатися та що подивитися навколо

Свято-Михайлівський скельний монастир вирубаний у вапняку Білої гори над затокою. Печерну обитель відносять до XIII століття; після довгого занепаду печери знову віднайшли наприкінці XIX століття. Нині це головна ціль майже кожної поїздки в Бакоту.

Докладну історію монастиря ми винесли в окремий допис, тож тут згадаємо хіба про його сусідство: Курник і монастир зазвичай оглядають за один підйом — вони стоять поряд, на тому самому березі.

Над печерами облаштовано оглядовий майданчик, і з нього видно затоку, протилежний берег та скельні стіни каньйону, серед яких і стоїть Курник. Це головна точка на суходолі, звідки скелю видно повністю. Сама Бакота, затоплена 1981 року під час заповнення Дністровського водосховища, лежить десь тут, під водою — звідси й назва «Українська Атлантида».

А найкращий ракурс відкривається усе-таки з води. Скеля повернута до затоки, і знизу її обриси читаються виразніше, ніж згори. На Бакотській затоці катають на катері й дають напрокат сапборди — це пропонують кілька садиб і баз відпочинку поблизу. От тільки наявність і графік залежать від сезону, погоди та рівня води, тож про все домовляйтеся заздалегідь.

Головна причина зупинитися біля Курника — це гарний кадр. Скеля має чіткий силует, який легко впізнати на фотографії, і це працює незалежно від того, яку версію її походження ви приймаєте. Об'єкт великий і помітний здалеку, тож нічого, крім телефону, не потрібно.

Найгарніший ракурс відкривається з оглядового майданчика біля монастиря: скеля потрапляє в кадр разом із Дністровською затокою. З води виходить ближче і повніше; з катера, катамарана чи сапборда видно весь масив від підніжжя до вершини.

Окремої дороги сюди прокладати не доводиться. Курник стоїть за кілька десятків метрів від монастиря, куди й так прямують усі, хто приїжджає в Бакоту. Це зупинка на кілька хвилин, яка додає до маршруту ще один ракурс.

Підніматися на вершину Курника — погана ідея, бо маркованого підйому туди немає, а скеля лишається радше об'єктом для милування, ніж для сходження. Вапнякові схили каньйону круті й кришаться просто під ногами, обладнаних точок страховки тут немає, і скелелазним майданчиком це місце теж не назвеш. Тож розумний варіант, по суті, один: дивитися на скелю з майданчика біля монастиря або з води.

Як дістатися до скелі

Головний орієнтир — село Гораївка Кам'янець-Подільського району. Від Кам'янця-Подільського це десь 50 кілометрів автомобілем через Колодіївку, від Хмельницького — приблизно 130. Громадський транспорт до Гораївки ходить нерегулярно, тож більшість туристів дістається сюди машиною.

Від стоянки біля входу в національний парк до монастиря веде маркована стежка — нею хвилин за двадцять можна дійти до оглядового майданчика. Вхід на територію парку платний. Дорогою ви натрапите на кілька джерел, що їх вважають цілющими, — вони рясно обвішані стрічками. Далі стежка виведе вас до знаменитого печерного монастиря, а якщо спускатися ще нижче — до Білогірського пляжу. Тут можна скупатися й позагоряти або приєднатися до екскурсії на катері й побачити Курник з води.